ВСТУП ТА ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ КИЛИМАРСТВА

листопада 29, 2017

ВСТУП ТА ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ КИЛИМАРСТВА

ВСТУП


          Сучасна людина, оточена різноманітністю витончених форм природи, прагне не тільки бачити красу в навколишньому світі,а й сама своїми умілими руками ствоє предмети краси. Мистецтво творення та оздоблення ужиткових виробів з'явилось і удосконалювались з часу появи людства на землі, розвивалось у взаємозв'язку з потребами людини і поступово надавало своїх регіональних  особливостей, входило в національну культуру та звичаї народу.

      Народне декоративно прикладне мистецтво втілює в собі талант народу, його мудрість, розуміння краси і добра та життєствердне світобачення. Воно нерозривно поєднане з магічно-обрядовою і господарською діяльністю людини. Народний майстер свідомо і цілеспрямовано посилює художню виразність форми,конструкції і цілісності орнаментальних структур,щоб такий виріб сприймався емоційно-суттєво та став не лише ужитковим предметом, а й твором мистецтва.

        Народне декоративно-прикладне мистецтво України розвивалось в двох основних формах: домашнє художнє ремесло і організовані художні промисли, пов'язані з ринком. ці форми існували паралельно і взаємозбагачуючись, хоч кожна історична епоха виносила свої стилістичні зміни. Природні багатства України, вигідне географічне розташування і торгівельні зв'язки сприяли розвитку домашніх ремесел та організованих художніх промислів.

       Українці за вікову історію навчились правдиво розкривати естетичні властивості матеріалу, використовувати технологічні та конструктивні особливості як орнаментально-декоративні прийоми створення текстильних виробів прикладного та декоративного мистецтва.



ІСТОРИЧНІ КОРЕНІ КИЛИМАРСТВА



           Ткацтво — це одне з найдавніших ремесел, що виникло ще в період первіснообщинного ладу і представляло тканини, з яких люди шили одяг. Згодом виникла потреба утеплити своє житло, що сприяло виникненню килимів. Вони виконувались найстарішою ткацькою килимовою технікою і оздоблювались простими геометричними орнаментами. З розвитком цивілізації розвивались і ускладювались килимові техніки. Пройшовши всі етапи історичного розвитку, килимарство набуло великого поширення в Україні. Специфіка килимарства — застосування грубо прядених вовняних ниток, масивність виробів, які розраховані здебільшого на площинний огляд.

            Надзвичайно поширеним було побутове вживання килимів, ними прикрашали ослони, так звані полавочники, столи, скрині, підлоги, постіль, сани, завішували стіни. Впродовж тривалого періоду паралельно існувало кілька форм виробництва килимів для різних верств українського населення. Однак основна частина сільських і значною мірою міських мешканців задовольняла власні потреби домотканими виробами.


       Килими виготовляли на верстатах двох типів — вертикальних і горизонтальних. На вертикальних верстатах, які у центральній Україні мають назву кросна, виготовляли гладкі двосторонні і ворсові килими. Узор тканин створюється вручну, шляхом переплітання, обвивання основи кольоровою ниткою піткання без застосування будь-якого допоміжного приладу. Орнамент виконується на всю ширину основи, тчеться рапортами, між якими потім вплітється тло. Така техніка дає змогу відтворювати на килимі рослини та квіти з їх закругленими майже природними формами і звідси отримала назву "кругляння".

                               Рис. 1, Варіанти рослинних мотивів у килимовому ткацтві.

Крім народних килимів, у XVIII столітті побутували так звані панські килими та гобелени. Панські килими мали своєрідне оздоблення з помітним впливом тогочасних мистецьких стилів бароко, рококо, класицизму. Їх характеризують малюнки з натуралістичним трактуванням квітів, овочів, плодів. Тематичні зображення були характерні також для шпалер та гобеленів.

Виробництво шпалер виникло в Західній Європі в ХІІ-ХІІІ ст. Шпалери широко застосовувалися в оздобленні житлових і парадних приміщень. Середньовічні шпалери с зразком монументально-декоративного мистецтва. Основні центри середньовічного шпалерного ткацтва Париж, Аррас, Турне, з кінця 15 в. - Брюссель.

В середині XVII в. у Франції були створені великі шпалерні мануфактури, керовані відомими художниками (Королівська мануфактура Гобеленів в Парижі, мануфактури в Бове і Обюссон). Улюблені теми шпалер XVII-XVIII ст. - міфологія, історичні сюжети, алегорії, сцени полювання, пасторалі, пейзажі.

У XVIII-XIX ст. шпалерне ткацтво розвивається під знаком повного підпорядкування станковій картині, що веде до втрати достоїнств, властивих старій шпалері. Найкращі взірці гобелена знаходяться в Музеї Клюні в Парижі, в Ермітажі в Санкт-Петербурзі. Унікальна колекція західноєвропейських гобеленів-шпапер експонується у Львові, в Музеї етнографії та художнього промислу та в Історичному музеї. Вони дають уявлення про розвиток цього виду мистецтва в XVII-XVIII ст. У середині XX століття мистецтво шпалери та її декоративні засади відродилися, набувши нових сучасних якостей (рис. 5 б; 7) у творчості закордонних та українських художників.

Класичний гобелен-шпалера до XX ст. - це переважно живописна сюжетна або орнаментальна картина, виконана ручним способом в техніці шпалерного ткацтва. Малюнок створюється кольоровими нитками піткання (шерсть, шовк, іноді металеві золоті та срібні нитки), що щільно закривають незабарвлену основу (шерсть, льон) і створюють характерну для шпалери рубчасту фактуру. Кожна уточна нитка ведеться тільки в межах своєї барвистої плями (техніка, відома з античності, так само виткані коптські тканини). Ескізи для них створювали кращі художники, тому протягом сторіч гобелен зазнав впливу всіх стилів мистецтва. Водночас сама техніка гобелена лишилася незмінною.

Матеріали і техніка ткацтва були підпорядковані основному — найкраще виявляти малюнок, опрацювати найменші нюанси всіх деталей композиції. Гобеленова (шпалерна) техніка давала змогу детально відтворювати людські постаті, обличчя, досягаючи об’ємності і пластичності. Цікавим є той момент, що гобелени ткались з виворітного боку, де допускалось перекидання ниток піткання з однієї площини до іншої без відрізання, що при тканні шовковими чи дуже тонкими вовняними нитками піткання давало змогу надійного закріплення кінчиків ниток у тканині.

Безворсові українські килими ручного виготовлення тчуть так званим килимовим закладним і гребінчатим тканням. Килимове закладне ткання поширене в усіх районах України і має локальні назви: «забирання» (на Східному Поділлі), «овивання» (на Західному Поділлі, Покутті), «рахункове» (звідти назва рахункові килими), «лічильне» (на Волині) тощо. Воно здійснюється переплетенням двох систем ниток: основи (переважно лляних або бавовняних природного кольору) і піткання з вовняних ниток, пофарбованих у різні кольори або природного кольору. У виготовленні двобічних безворсових килимів на Полтавщині, Київщині, Чернігівщині та у центральних і південних районах України особливого поширення набула техніка гребінчастого ткання (кругляння або вільної нитки). Спочатку тчуться орнаментальні мотиви, а пізніше тло. Цією технікою ткачі вільно заокруглюють задумані рослинні мотиви, а на тлі довільно окреслюють хвилясті лінії. Такою технікою виткані класичні українські «квіткові» килими.

Крім безворсових одношарових двобічних килимів в Україні. здавна виготовляли ворсові килимові вироби. Це складна тканина, що складається з грунту, виконаного полотняним переплетенням ниток основи і піткання в основному природних кольорів, і кольорових ворсових ниток піткання, що виступають над ним. Переплетенням ниток основи і піткання утворюють каркасне полотно. Ворсові кольорові нитки піткання різної довжини спеціальними вузлами щільно прив’язують до ниток основи, прибиваючи нитками грунтового піткання та окреслюючи відповідний малюнок або об’ємно-рельєфні акценти. В Україні найдавніші ворсові килими відомі з XVI ст. як коци з Харківщини, Київщини, Чернігівщини.

До ворсових виробів належить унікальний вид художніх тканин - ліжники (локальні назви: джерги, коци, наліжники, присідки тощо). В минулому ними вкривалися, застеляли ліжко, піч, припічок, лавкиці, розвішували на жердки. До початку XX століття ліжники - грубі вовняні вироби з рельєфною поверхнею і довгим пухнастим двостороннім ворсом (рис. 2 а) довжиною 5-7 см, який утворюється при промиванні ліжників у гірських потоках (рис. 2 в), де ворс вибивається з слабо скрученої вовняної пряжі піткання потужними струменями води - виготовляли майже у всіх селянських родинах. І донині ліжникарські ткацькі верстати є у кожній хаті.

в г

Рис. 2. Ліжникарство: а — фактура ліжника; б, в - композиційні структури

сучасних ліжників; в - вимивання ліжників у гірському потоці.

Мистецтво ліжникарства, незважаючи на традиційну технологію, надає простір для фантазії, дозволяє застосовувати нові підходи. Завдяки ворсистості, узори ліжників позбавлені чітких контурів, властивих для інших тканин. Вони розпливчасті, набувають м'яких переходів з одного кольору в інший. Ліжники, ткані з нефарбованої вовни, відзначаються стриманим колоритом, в якому, як правило, використовуються п'ять натуральних кольорів: сірий (двох тонів), коричневий, чорний та білий. І сьогодні ліжник - один з найстаріших видів інтер'єрного ткацтва - є найпопулярнішим виробом, який чудово гармоніює з сучасними інтер'єрами, виконує функцію ужиткову і декоративну. До ліжникарства долучились і професійні художники, створюючи сучасні творчі композиції засобами класичного ліжникарства.

Рис. 3. Ліжникові техніки у сучасному творчому гобелені.

Окрему, оригінальну групу формують так звані петельні тканини. В них грунт тканини тчеться полотняним переплетенням. Ткачі роблять човником два ходи ниток піткання і прибивають їх. За третім ходом вводять додаткові, грубші кольорові нитки візерункового піткання, пропускаючи вільно, не прибиваючи до основи. За задуманим візерунком в певних місцях витягуються петлі до 2-8 мм над рівнем грунту і прибивають до полотнища двома ходами грунтової нитки піткання. Чергування рядків грунтового і візерункового піткання утворює на гладкому, лицьовому, витканому полотняним переплетенням тлі рельєфний петельчатий орнамент. На Волинському Поліссі поширені петельчаті килими із зображенням птахів, вазонів, квітів, а на Буковині типовим є розетковий, ромбовий орнаменти.

Рис. 4. Геометричні мотиви українських килимів.

В Україні популярні килимові вироби, виткані комбінованими техніками: полотняним переплетенням, закладним ворсовим тканням, круглянням тощо. Окрему групу утворюють гобелени (килими) - картини (шпалери), які виготовляються технікою вибіркового ручного ткання, тобто тчуться окремими ділянками. В Україні давні гобелени мали назви дивани, опони, шпалери, коберці, перистромати.

За функціональним призначенням виділяються килими: настінні, настільні, залавники, полавники, декоративні доріжки, накидки на крісла тощо. Залежно від функціонального призначення вирішується і їхній орнамент, композиція, колорит. Зміст орнаментальних мотивів, характер зображення — важлива основа поділу килимів за окремими групами: з геометричним, рослинним, геометризовано-рослинним орнаментом; сюжетно-тематичні, домінуючі мотиви орнаменту: ромби, розетки, квіти, квіткові галузки, вазонки, дерева, птахи, качечки, людські постаті та ін. Розроблена чітка система їхнього розташування на білому, чорному, коричневому, сірому тлі. Найпоширеніші композиції: поперечно-смугаста, концентрична, сітчаста і вазонна. Важливу роль в орнаментально-композиційній будові килимів відіграють кайма, обрамування, торочики тощо.

Крім ручного ткацтва, використовується і машинний спосіб виготовлення килимів, килимових доріжок, покривал тощо.

Поліфункціональність українських килимових виробів, ліжників, гобеленів, техніка їхнього виготовлення, орнамент і колорит — взаємообгрунтовуючі фактори, які створюють основу унікального виду мистецтва і є важливим художнім надбанням українською народу.